Бі́лгород-Дністро́вський (рум. Cetatea Albă; до 1944 — Аккерман) — місто обласного підпорядкування в Одеській області, районний центр. Засноване в 4 столітті до Р. Х.. Населення на 2008 близько 50 500 осіб[2].
 

Герб Білгород-Дністровського

 
 Прапор Білгород-Дністровського

Місто розташоване на Дністровському лимані за 18 км від Чорного моря і за 81 км від Одеси (автошлях Т 1604).

Зміст  
1 Клімат
2 Історія
2.1 Назви міста в минулому
3 Адміністративно-територіальний устрій
4 Економіка
4.1 Промисловість
4.2 Транспорт
4.3 Зв'язок
5 Історичні пам'ятки
6 Персоналії
7 Галерея
8 Примітки
9 Посилання
10 Література

Клімат

Помірно континентальний клімат регіону характеризується значною кількістю ясних сонячних днів — у році їх кількість перевищує 290.

Протягом року переважно тепла погода. Найтепліший місяць — липень (середньодобова температура — 25-27 °C тепла, максимальна — 40 °C), найхолодніший місяць — січень (середньодобова температура −2,5 °C).
[ред.]
Історія

У 4 столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), жителі Мілету заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), через велику кількість плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлися, населення перемішалося, утворивши нову спільноту — скіфоеллінів, або мікселлінів. А коли внаслідок підняття рівня Світового океану Офіусу затопило — її мешканці перебралися до Тіри.

У 107 році Римська імперія завоювала Дакію, вийшла до Дунаю і зробила його прикордонною річкою. Форпостом імперії стала Алба-Юлія (так перейменували Тіру).

У 238 році Алба-Юлію захопили готи, котрі вже 257 р. почали будувати в місті піратський флот і стали здійснювати набіги на римські провінції.

У 371 році під мурами поліса з'явилися орди гунів, які знайшли спільників в особі поневолених готами скіфоеллінів. У самісінький розпал битви за місто вони відчинили браму, через яку увірвалися кочовики. Від цілковитого знищення готів врятувала домовленість із імператором Римської імперії, котрий 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитися в Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним союзникам, майже відновили історичну назву поліса — Туріс.

Утім, у складі гунського війська були й слов'яни, котрі осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, який підкорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях було засновано перше Болгарське царство. Після цього нашестя у полісі утвердилося східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а оскільки основним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білим городом.

IX століття ознаменувалося приходом у Північне Причорномор'я кочових угрів, яких згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не звернули уваги на цю напасть, і вже 907 року князь Олег організовує великий похід Русі на Візантію, участь в якому брали й тиверці. Царград підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білий город. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було більш як половину населення міста.

1241 року місто захопили татари, котрі були такими ж тюрками, як і половці, тому без проблем сприйняли милу тюркському вуху назву Ак-Ліба. Однак надовго вони там не затрималися — 1288 року хан Ногай, маючи потребу в коштах для боротьби з іншими чингізідами, за щедру плату віддає місто генуезьким купцям. Як у калейдоскопі починають змінюватися його назви: Білий Замок (Аспрокастро) стає Зеленим (Мальвокастро) і Замком на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників і лихварів геть, — навіть Чорним (Маврокастро).

Білгород-Дністровський, замок

Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) увійшов до складу Молдовського князівства, якому протегував його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали про відновлення старих і будівництво нових оборонних споруд. На каменях мурів викарбовано роки — 1399 і 1432. Остання розбудова фортеці була виконана майстром Федорком в 1482 році.

Уздовж фортечної стіни довжиною біля 2 кілометрів вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34) — 12 бойових і 14 глухих, які слугували для зв'язки куртин. Зі східного, західного та південного боків фортеця була оточена ровом, початкова ширина якого сягала 14, а глибина — 21 метра. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води у лимані. Там, де рів підходив до лиману, було влаштовано спеціальні заслінки, які у разі небезпеки піднімалися й заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та підйомним мостом; натомість же Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.

Разом із Кілією, фортеця неодноразово ставала серйозною перешкодою на шляху до експансії турецьких султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. Натомість султан Баязид ІІ вважав Четатя-Албе ворітьми не тільки до Молдови, а й цілої Речі Посполитої, 1484 року він зібрав небачене на той час військо, яке складалося з 300 тис. турків, 50 тис. кримських татар Менглі-Гірея та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману місто без надії на порятунок боронилося з 1-го до 16 серпня. Із 20 тис. його мешканців вціліли тільки 200 родин, 4 тис. осіб продано у рабство.

Для контролю за загарбаною територією було переселено татар, які утворили Буджацьку орду із центром в Ак-Кермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Звідси походив видатний мусульманський вчений Мухаммад аль-Аккірмані (пом. 1760). В ході Російсько-турецької війни 1787—1791 рр. при взятті міста у 1789 р. відзначився генерал-поручик В. А. принц Ангальт-Бернбурзький.

За Бухарестським трактатом 1812 року всі землі, що лежали між Дністром і Дунаєм, остаточно перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар було виселено до Таврійської губернії, а в спустошений моровою виразкою край потекли розрізнені людські струмочки — болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю.

Згодом Аккерманська фортеця втратила своє воєнно-оборонне значення, і 1832 р. її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а 1859-го передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів для облаштування пристані. Від цілковитої руйнації фортецю врятував той факт, що видобувати вапняк із кар'єра виявилося значно легше, ніж розбирати мури замку.

Після революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Ак-Керман зокрема потрапляють під владу Румунії. Однак під час Другої світової війни місто повертається до складу Радянського Союзу і указом президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1944 р. йому було повернуто колишню назву Білгород із визначенням Дністровський.

У 1999 році Білгород-Дністровський урочисто відзначив 2500-річчя. Місто було визнане ЮНЕСКО одним із найстаріших у світі[3].

В 2002 році було прийнято гімн міста.
[ред.]
Назви міста в минулому
VII ст. до н. е. — фінікійська колонія Офіуза;
VI ст. до н. е. — давньогрецька колонія Тира;
II ст. н. е. — римське поселення Алба Юлія;
VI ст. — східнослов'янське плем'я антів називало поселення Турісом;
IX–X ст. — східнослов'янські племена — тиверці та уличі — назвали місто Білгород, а візантійці — Левкополь (Біле місто);
XIII ст. — генуезці назвали місто Монкастро;
XV ст. — місто входило до складу Молдавського князівства і називалось Четатя Албе (Біла фортеця);
1484 р. — місто і фортецю більше ніж на три століття окупувала Туреччина, його назву було змінено на Аккерман (Білий камінь);
1812 р. — за Бухарестським пактом місто, разом з Бессарабією і дельтою Дунаю, відійшло до Російської імперії під назвою Аккерман;
1918 р. — місто у складі Бессарабії відійшло до Румунії під назвою Четатя-Албе;
1940 р. — місто разом з Бессарабією ввійшло до складу СРСР під назвою Аккерман;
1944 p. — місту повернуто слов'янську назву Білгород-Дністровський.
[ред.]
Адміністративно-територіальний устрій

До населених пунктів Білгород-Дністровської міської ради входять:
м. Білгород-Дністровський
смт Затока
смт Сергіївка
[ред.]
Економіка
[ред.]
Промисловість

Сьогодні Білгород-Дністровський — одне з промислово розвинених міст Одеської області зі середньорічним обсягом виробництва більше 230 млн грн. У місті працює 24 промислових підприємства. Всі підприємства, за виключенням міської типографії, приватизовані.
[ред.]
Транспорт

Вокзал залізничної станції Білгород-Дністровський

Транспортно-комунікаційний комплекс міста містить морський торговий порт, автотранспортні підприємства, центр електрозв'язку, залізничний та автовокзали, залізнично-дорожний вузол.

Білгород-Дністровський морський торговий порт — морські ворота міста. Порт розташовано у закритій гавані Дністровського лиману на відстані 14 км від моря.

Автомобільний транспорт міста — це 8 підприємств автомобільного транспорту (з них 5 спеціалізується на пасажироперевізниках), котрі надають також міжнародні послуги. Міські пасажироперевезення забезпечують 58 автобусів, приміські та міжміські маршрути — 176 автобусів.
[ред.]
Зв'язок

Послуги зв'язку у місті надає Центр електрозв'язку № 1 ВАТ «Укртелеком», міський телефонний зв'язок нараховує 20,4 тис. абонентів. Територія міста 100 % покрита мобільним зв'язком.
[ред.]
Історичні пам'ятки
Аккерманська фортеця (Білгород-Дністровська фортеця)
Грецька (Іоанно-Предтеченська) церква, 13-17 ст.
Олександрівські казарми офіцерського корпусу, близько 1850 р.(вул. Шабська, №51).
Вірменська церква Успіня Пресвятою Богородиці, 14-15 ст.(вул. Кутузова, №1)
Синагога та православні собори ХІХ ст.
Сарматський склеп, 3 ст.
Скіфська кам’яна гробниця або Скіфська могила, 1-3 ст.(на розі вул. Шабської та Лазо).
[ред.]
Персоналії

У місті народились:
Шайбле Олександр Якович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Радулович-Топазунович Володимир Митрофанович — полковник Армії УНР.
Гутник Сергій Михайлович — міністр торгівлі і промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського.

У місті померли:
Святий та великомученик Йоан Новий (Сучавський) (бл. 1340 року). Вважається покровителем усієї Бессарабії.